Розмова з Тетяною Луцик
Бенджамін Ховен: Розкажи нам щось про себе. Як тебе звати і чим ти займаєшся?
Тетяна Луцик: Мене звати Тетяна Луцик, я душпастирський опікун в єпархії Аахен, служу в єпархії одинадцять років, а останній рік призначена на душпастирську працю для біженців з України.
Бенджамін Ховен: Яким для тебе був початок війни?
Тетяна Луцик: Я б сказала, що це був найгірший день у моєму житті. Той момент, коли я дізнався про війну. Дивлячись на самі фотографії, повертаючись з карнавалу з дітьми з садочка і раптом усвідомлюючи: це все дуже близько, це все відбувається насправді. Всі ці страхи справдилися. Перший день був жахливий.
Бенджамін Ховен: Який твій особистий зв’язок з Україною? Як би ти це описала?
Тетяна Луцик: Там ще живе мій тато, ще живуть троє братів і сестер. Причому в різних регіонах. Однак ці регіони знаходяться у відносно безпечних зонах, тому вони почуваються там безпечно. Однак не можна вважати, що це завжди так.
Бенджамін Ховен: Тоді ніхто не знав, як розвиватиметься війна. Все було незрозуміло...
Ангела Межва: Тож як ти особисто пов’язана з цією країною? Ти сказала, що родина досі живе в Україні. А ти теж жила в Україні?
Тетяна Луцик: Так, я там провела 20 років свого життя. Там я закінчила школу. Україна нагадує мені мій перший дім. Я почуваюся там як вдома. Я розумію там мову. Мене там люди знають. Це інше відчуття, це відчуття, що ти вдома. І те відчуття в перший день, чи в перші кілька днів, коли мені сказали, що мій дім, моя Батьківщина під атакою, що відбувається щось погане – це дуже вплинуло на мене.
Ангела Межва: Ти все ще часто буваш в Україні? Зазвичай летиш в гості?
Тетяна Луцик: Я лише один раз була дуже близько до українського кордону, коли ми забирали дитину моїх друзів з бабусею та дідусем, а нещодавно була там, коли моя мама, на жаль, загинула в аварії. Це було дуже гнітюче, і я відразу зрозуміла, що перебуваю в країні, у якій триває війна. Це було видно по сиренам, а також по присутності солдатів, озброєних людей, які пропускали через місто лише невелику кількість людей. Також не було освітлення дороги. Супутникова навігація не працювала, можна було заблукати. Легко помітити, що країна повністю змінилася. І, звичайно, люди теж.
Ангела Межва: Тобто ти була в Україні до війни і в Україні під час війни? Ти бувала у своєму старому будинку?
Тетяна Луцик: На жаль, через ковід і воєнні події я не могла так часто їздити. Це означає, що востаннє я там була років чотири, а може, й п’ять тому. Особливо сумно, коли хтось із рідних йде.
Ангела Межва: Коли ти вперше зустрілася з українськими біженцями?
Тетяна Луцик: Я думаю, що це відбулося досить швидко. Через тиждень після перших подій. Власне, у перші дні. Було зрозуміло, що люди прийдуть. Декого ми також брали приватно на машині, хтось просто приїхав сюди своїм ходом. Вони приїжджали сюди в Аахен або сусідні міста. Ви б бачили, якими безпорадними й безсилими були люди, якими незахищеними ми всі почувалися, і як ці біженці змусили нас усвідомити, як жахливо там було. Люди, природно, думали, що зможуть повернутися через тиждень. Отже, минуло більше року, а війна ще не закінчилася.
Бенджамін Ховен: Як виглядає твоя робота з біженцями? Що ти з ними робиш?
Тетяна Луцик: Ми працюємо з біженцями по-різному: і з жінками, і з чоловіками, і з дітьми, і з сім’ями, і з людьми похилого віку. Наприклад, ми пропонуємо зустрічі, де ми можемо просто побути в неформальній атмосфері та трохи поговорити про життя та його виклики. Також про їхній досвід, як вони почуваються в Німеччині, що їм потрібно тощо. За цей час ми також розробили інформаційну платформу з єпархією Аахена. Це стосується послуг підтримки для всіх біженців. Це хороша платформа, щоб дізнатися, що робити, де отримати допомогу тощо. Крім того, я помічаю, наскільки важливі розмови. Іноді ми мовчимо і разом з людьми терпимо порожнечу і біль. Іноді ми також пропонуємо безкоштовні меси, молитви чи заходи, де ми знаємо, що люди можуть самі заповнити цей простір своїми думками, молитвами, почуттями та отримати силу, необхідну для наступного кроку. Я вважаю це надзвичайно важливим. Ми також багато працюємо зі школами. Дуже часто ми є контактними особами для сімей біженців, коли йдеться про шкільні проблеми, проблеми з офісами або коли хтось «загубився». Який наступний крок? Ми також підтримуємо сім’ї, щоб вони могли якомога швидше вивчити мову, самотніх жінок, якщо вони потребують догляду за дітьми. Все це працюєв багатьох напрямках, залежно від потреб і цільової групи. Нещодавно ми організували поїздку для 26 молодих людей. Ми взяли їх на вихідні. Зараз вони питають, коли буде наступна поїздка? Може влітку?
Це також чудовий досвід.
Ангела Межва: Якими були найбільші труднощі під час роботи з біженцями?
Тетяна Луцик:Найбільшим викликом, звичайно, було зрозуміти, які страждання зазнали люди, що вони принесли з собою. Як поводитися з ними обережно, не класифікуючи їх одразу? Обидва виклики пов’язані з дуже бюрократично організованим, можливо, навіть надмірно організованим суспільством, де люди втрачають орієнтацію. Третій виклик полягав у тому, щоб заново відкрити, як працює німецьке суспільство і як ми в ньому піднімаємося, по відношенню до браку кваліфікованих працівників, по відношенню до того, що сюди приходять люди з хорошою кваліфікацією... Я вважаю, що прорватися крізь усі ці соціальні шари майже неможливо.
Ангела Межва: Минув уже рік, чи мала моменти особистого успіху? Ситуації, що любиш згадувати?
Тетяна Луцик: Так, коли я помічаю, що люди, незважаючи на страшний досвід, збираються внутрішніми силами, щоб сказати: «Я зараз готова до наступного кроку і роблю його. Я потихеньку вивчаю мову, знайомлюся з німецьким суспільством, культурою, і я хочу досягти цього і того, як своєї мети». Коли люди вірять у себе, коли вони впевнені у своїх силах, сильних рисах і талантах, коли вони не здаються, незважаючи ні на що. Це мої особисті моменти успіху, коли я помічаю, що люди починають потроху знаходити тут дорогу, коли зустрічають мене, і можуть сказати: «Привіт, у мене зараз є робота. Це мій шанс, і ми побачимо, як це йде»..
Ангела Межва: Минув уже рік, чи були у вас моменти особистого успіху? Ситуації, які ви любите згадувати?
Тетяна Луцик: Так, коли я помічаю, що люди, незважаючи на страшний досвід, збираються внутрішніми силами, щоб сказати: «Я зараз готова до наступного кроку і роблю його. Я потихеньку вивчаю мову, знайомлюся з німецьким суспільством, культури, і я хочу досягти цього і того, і цього як своєї мети». Коли люди вірять у себе, коли вони впевнені у своїх силах, талантах і талантах, коли вони не здаються, незважаючи ні на що. Це мої особисті моменти успіху, коли я помічаю, що люди починають потроху знаходити тут дорогу, коли зустрічають мене, і можуть сказати: «Привіт, у мене зараз є робота. Це мій шанс, і ми побачимо, як це йде».
Ангела Межва: Це чудове відчуття. Яка тенденція щодо позитивних подій?
Тетяна Луцик: Мені здається, що у багатьох досі є відчуття: «Я хочу повернутися на Батьківщину. Я не знаю, чи вистачить у мене сил все це тут пережити, взяти все на себе, впоратися з це все. Чи не варто було б повернутися». Є такі думки, але є набагато більше людей, які кажуть: «Я побачу, як далеко я зможу зайти. Я не збираюся здаватися. Я працюю над собою. Я теж хочу чогось досягти. " Іноді я зустрічаю жінок, які вже закінчили третю освіту, які настільки добре кваліфіковані, що їм вже через це відмовляють. Це також своєрідний досвід. Мене також вражає те, наскільки рішучі українські жінки. По-перше, вони мають достатньо сил взяти на себе відповідальність за своїх дітей, знаючи, що вони зараз не можуть мати своїх батьків, своїх чоловіків в Україні... У цій небезпечній і невизначеній ситуації. Я дуже поважаю їх.
Ангела Межва: Це дійсно багато позитивного досвіду. Чи є ще щось, що ви хотіли б розповісти зі свого досвіду за останні кілька місяців?
Тетяна Луцик: Я вважаю, що ця робота з біженцями настільки багатошарова і різноманітна, що я вкотре подумала, що нам дійсно потрібно ще більше ресурсів, тому що потреби постійно змінюються. Де жінки, що їх цікавить, чого вони шукають. Просто цікавість: «Коли наступний брифінг, я б хотіла там бути». Це неймовірно. Як вони підтримують одна одну. Я вважаю це надзвичайним. Ось чому ми любимо діалоги, простір, щоб дізнатися одна про одну: де ти? що тобі допомагає? що тебе турбує? Де тисне? Іноді самі жінки отримують багато позитивних відгуків від групи, підбадьорливих коментарів або просто слів підбадьорення, щоб взяти іх з собою, що робить їх дуже сильними.
Бенджамін Ховен: Дуже, дуже дякую за інтерв’ю.
Ангела Межва: Дякую за твій час.
